Вчора у Черкаському обласному музично-драматичному театрi вiдбувся вечiр поезiї присвячений 190-рiччю народження Т.Г. Шевченка. Захiд провели з благословення мiсцевої влади. Мої враження можна описати одним словом "жах".
Тепер я абсолютно не дивуюся тому, що українська культура лежить в руїнах, - так їй i судилося, виходячи зi змiсту виступiв "дiячiв культури".
Опишу в декiлькох словах...
1. Цiльова аудиторi зiбрання - особи постклiмактерiчного перiоду.
2. Несвiдомих школярикiв також було адмiнiстративно притягнуто у залу, на що вони реагували, як i належить, геготом, реготом i балачками. Приємно, хоч це cтворювало живий фон.
3. Зi сцени лунали вiршi присвяченi поетовi. Багато з них передавали почуття Тараса у першiй особi (невiдомо, правда, як нашi замшiлi лiтератори спромоглися влiзти в його шкуру). Крiм цього, бiльшiсть вiршiв була написана ще за Совєтов, рокiв 30 назад.
4. I головне страхiття - це суцiльний пафос:
пафос у вiтаннi мiсцевої влади (промова прочитана з папiрця), пафос у представленнi поетiв (про яких бiльшiсть зiбрання почула вперше), пафос у вiршах, мистецька вартiсть яких наближається до нуля.
Мене, як нормальну людину, i в прямому i в переносному значеннi знудило. Я вийшла подихати свiжим повiтрям i вже не повернулася (хай мене за це простить Тарас).
Висновок: допоки буде продовжуватися подiбне убозтво - не бути нам у лонi свiтової культури.