Нещодавно була у Тетієві. Проводила дослідження одного з місцевих підприємств. Так сталося, що одним з опитуваних робітників був хлопчина років двадцяти двох. Він вголос, повільно, по складам прочитав перше питання анкети і я зрозуміла, що у нього існують певні проблеми з інтелектом. Молодик спробував почитати інші питання, однак сказав, що нічого не розуміє. Мене це дещо напружило. Коли від нічого робити він перейшов до останнього питання «Україна — це країна Вашої мрії?» його обличчя розплилося у потворній посмішці. «Україна — це не моя країна,» — ненависно вимовив цей суб’єкт. Про себе подумала: «Читати навчися, темнота,» — а вголос сказала: «Віддайте анкету. Ви — вільні».
Від спілкування з оцим типом залишилося неприємне враження.
Увечері поверталася додому через Жашків. Вісімдесят кілометрів повної темряви. У придорожніх селах не світилося жодного вікна. У Буках трохи заблукала і навіть не було у кого спитати дорогу. Але сама знайшла правильний шлях.
Коли доїхала до Звенігородки відчула глобальне полегшення. Цивілізація! Тепер світло супроводжувало мене аж до самих Черкас.
Згадуючи темноту того вечора я з сумом констатую, що центр України перетворили на чорну пустку, в якій нема місця людяності. Децивілізація українського села, напевне, досягла апогею. Треба нам усім щось із цим робить. У першу чергу — дати світло і запалити ліхтарі у селах.
Темнота довкола і внутрішня темнота взаємопов’язані і мають одне джерело — зневагу до людини.